Гуадалканальська кампанія
7 серпня 1942 року 1-ша дивізія морської піхоти США висадилася на Гуадалканалі та на Тулагі по той бік протоки й захопила аеродром, який будували японці (згодом названий Гендерсон-Філд), — це був перший стратегічний наступ США на Тихому океані. Наступні пів року сторони неодноразово билися за аеродром на суходолі, на морі й у повітрі. Японці провели три великі наступи на периметр аеродрому силами загону Ітікі, загону Каваґуті та 2-ї дивізії, і всі їх було відбито. На морі довкола «протоки Залізне Дно» відбулася низка запеклих битв: біля острова Саво, біля мису Есперанс, біля островів Санта-Крус, морська битва за Гуадалканал і бій біля Тассафаронги. Японці ледве забезпечували свої війська нічними рейсами есмінців («Токійський експрес»), і багато їхніх солдатів на острові померло від голоду й хвороб. На початку лютого 1943 року японці таємно евакуювали залишки своїх військ, і американці оголосили, що весь острів узято під контроль.
Сторони
- США (разом з Австралією, Новою Зеландією та іншими союзниками) — Сухопутні сили спочатку близько 11 000 осіб (1-ша дивізія морської піхоти), згодом понад 60 000 (додалися дивізія «Америкал», 25-та піхотна дивізія, 2-га дивізія морської піхоти та ін.); авіаносці, лінкори, крейсери та інші надводні кораблі, а також «Кактусові ВПС»
- Японія — Загалом на острів висадилося близько 36 000 осіб (загін Ітікі, загін Каваґуті, 2-га дивізія, 38-ма дивізія та ін.) під командуванням 17-ї армії; 2-й, 3-й і 8-й флоти Об'єднаного флоту та морська авіація в Рабаулі
Підсумок:Стратегічна перемога союзників: японці залишили Гуадалканал і перейшли до оборони в південній частині Тихого океану. Обидві сторони зазнали великих втрат на морі й у повітрі, а Японія ледве могла заповнити втрату літаків, кораблів і досвідчених льотчиків
Втрати:США: Близько 1600 загиблих у сухопутних військах (зокрема армійців) і близько 5000 загиблих моряків, загалом близько 7100 загиблих; втрачено 29 кораблів (зокрема 2 авіаносці) і близько 615 літаків;Японія: Близько 19 000–25 000 загиблих (з них близько 9000 померли від голоду й хвороб) і близько 1000 полонених; втрачено 38 кораблів (зокрема 2 лінкори і 1 авіаносець) і близько 680–880 літаків
Командувачі
- Александер Вандегріфт (США) — Командир 1-ї дивізії морської піхоти; командувач на острові з серпня по грудень 1942 року
- Вільям Голсі (США) — Командувач району Південної частини Тихого океану з 18 жовтня
- Александер Патч (США) — Командир дивізії «Америкал» і 14-го корпусу; з грудня перебрав командування на острові
- Харукіті Хякутаке (Японія) — Командувач 17-ї армії; у жовтні висадився на острів, щоб особисто керувати загальним наступом
- Ґуніті Мікава (Японія) — Командувач 8-го флоту; командувач у битві біля острова Саво
- Райдзо Танака (Японія) — Командир 2-ї ескадри есмінців; головний керівник нічних рейсів постачання «Токійського експреса»
Перебіг битви
1942.08.07Висадка 1-ї дивізії морської піхоти
Рано-вранці 7 серпня десантні сили під командуванням Тернера під прикриттям корабельної артилерії та палубної авіації висадили головні сили 1-ї дивізії морської піхоти на Червоному пляжі на схід від мису Лунга. Японці на острові були переважно морським будівельним підрозділом чисельністю близько 2800 осіб, який розбігся при першому ж зіткненні, і наступного дня американці зайняли майже добудований аеродром. По той бік протоки японські морські частини на Тулагі та Гавуту — Танамбого вперто опиралися й майже всі загинули.
1942.08.09Битва біля острова Саво
Рано-вранці 9 серпня Ґун'іті Мікава повів сім крейсерів і один есмінець 8-го флоту в нічну атаку на союзні сили охорони по обидва боки острова Саво. Завдяки кращій підготовці до нічного бою та перевазі в торпедах японці приблизно за 30 хвилин потопили американські крейсери «Квінсі», «Вінсеннс» і «Асторія» та австралійський крейсер «Канберра», майже не зазнавши пошкоджень, але відійшли, не атакувавши транспортів. Позбавлений прикриття авіаносців, Тернер того ж дня відвів транспорти, вивантаживши лише частину припасів морської піхоти.
1942.08.21Бій на річці Тенару
20 серпня на Гендерсон-Філд приземлилися перші літаки морської піхоти — так з'явилися «Кактусові ВПС». Тієї ж ночі перший ешелон загону Ітікі — близько 900 осіб, що висадилися на мисі Тайву й були впевнені, що легко відвоюють аеродром, — рано-вранці 21-го кинувся вздовж узбережжя на позиції морської піхоти в гирлі річки Ілу (яку американці помилково називали Тенару). Майже всі вони загинули від кулеметного й артилерійського вогню, загинув і полковник Кійонао Ітікі.
1942.09.13Кривавий хребет
На початку вересня загін Каваґуті, близько 6000 осіб, висадився на мисі Тайву та в Кокумбоні, і його головні сили пробралися джунглями на південь від аеродрому. У ночі з 12 по 14 вересня японці раз у раз ішли в атаку на порослий травою хребет просто на південь від аеродрому; рейдерський і парашутний батальйони Едсона відійшли на останній пагорб і за підтримки артилерії відбили атаки. Японці втратили близько 800 осіб і відступили в джунглі. Хребет дістав назву «Кривавий хребет».
1942.10.14Лінкори обстрілюють аеродром
Японці вирішили провести третій загальний наступ силами 2-ї дивізії. У ніч на 14 жовтня лінкори «Конґо» і «Харуна» увійшли в протоку Залізне Дно й випустили по Гендерсон-Філд понад 900 14-дюймових снарядів, знищивши близько половини літаків «Кактусових ВПС» і значну частину авіаційного пального; ця подія відома як «Бомбардування». Потім японський конвой висадив у Тассафаронзі головні сили та важку артилерію 2-ї дивізії.
1942.10.25Битва за Гендерсон-Філд (жовтневий наступ)
Головні сили 2-ї дивізії здійснили виснажливий обхідний марш на південь від аеродрому прорубаною в джунглях «стежкою Маруями» й дісталися туди знесиленими та без узгодженості дій. 23-го японська танкова атака в гирлі Матанікау була розгромлена артилерією; у ночі з 24 по 26 жовтня японці під зливою атакували південний периметр аеродрому, вдаривши переважно по позиціях батальйону Пуллера та армійського 164-го піхотного полку, і відступили, зазнавши дуже тяжких втрат. Третій загальний наступ японців зазнав невдачі.
1942.11.13Морська битва за Гуадалканал (перша ніч)
Рано-вранці 13 листопада Хіроакі Абе прибув із лінкорами «Хіей» і «Кірісіма», щоб обстріляти аеродром, і зійшовся в ближньому безладному бою в протоці Залізне Дно з американським загоном крейсерів і есмінців під командуванням Каллагана і Скотта. Американці зазнали тяжких втрат: обидва контрадмірали, Каллаган і Скотт, загинули, а серед потоплених кораблів були крейсери «Атланта» і «Джуно». Проте в «Хіей» було пошкоджено кермо, і після повторних атак американської авіації впродовж дня його затопили на північ від острова Саво; запланований обстріл аеродрому так і не відбувся.
1942.11.15Знищення конвою та нічний бій лінкорів
Удень 14-го 11 транспортів під охороною Райдзо Танаки раз у раз атакували «Кактусові ВПС» і літаки з «Ентерпрайза»; сім затонули, а решту чотири викинули на берег, після чого їх розбомбили. На берег зійшло лише близько 2000 бійців 38-ї дивізії, і майже всі припаси було втрачено. У ніч на 15 листопада лінкори «Вашингтон» і «Саут Дакота» під командуванням Вілліса Лі вступили в бій із з'єднанням Нобутаке Кондо, у складі якого був «Кірісіма»; «Вашингтон», ведучи вогонь за даними радара, тяжко пошкодив «Кірісіму», і його затопили. Відтоді Японія відмовилася від підсилення Гуадалканалу великими конвоями.
1942.11.30«Токійський експрес» і бій біля Тассафаронги
Утративши панування в повітрі, японці могли лише вночі перекидати війська й припаси «Щілиною» на швидкохідних есмінцях — американці назвали це «Токійським експресом». Уночі 30 листопада, коли вісім есмінців Райдзо Танаки готувалися скинути бочки з припасами, їх перехопив американський загін крейсерів; японські кораблі швидко випустили торпеди, потопили «Нортгемптон» і тяжко пошкодили ще три крейсери, втративши лише один есмінець. Але доставлених на берег припасів було набагато менше, ніж потрібно, і голод та хвороби серед японців на острові посилювалися.
1942.12.17Гора Остін і позиція «Ґіфу»
9 грудня генерал-майор Патч змінив Вандегріфта на посаді командувача сил на острові, а виснажену 1-шу дивізію морської піхоти відвели до Австралії на відпочинок. Потім дивізія «Америкал» атакувала гору Остін на південний захід від аеродрому й наштовхнулася на кругову японську опорну позицію «Ґіфу» на схилі; взяти її вдалося лише наприкінці січня.
1943.01.2314-й корпус наступає на захід і бере Кокумбону
У січні Патч розпочав наступ силами новоствореного 14-го корпусу (дивізія «Америкал», 25-та піхотна дивізія, 2-га дивізія морської піхоти), захопивши висоти «Скакун» і «Морський коник» у верхів'ї Матанікау та просуваючись на захід уздовж узбережжя. 23 січня корпус узяв Кокумбону, де раніше розташовувався штаб японської 17-ї армії. Імператорська ставка ще 31 грудня ухвалила рішення залишити Гуадалканал.
1943.02.07Операція «Ке»: евакуація японців
Три ночі — 1, 4 і 7 лютого — загони японських есмінців під загрозою авіанальотів проривалися до мису Есперанс і затоки Камімбо на північно-західному краю острова й вивезли близько 10 700 уцілілих бійців 17-ї армії. Ар'єргарди стримували американців, а евакуацію було організовано так ретельно, що американці помітили її лише в самому кінці.
1943.02.09Завершення кампанії
9 лютого східна і західна колони американців з'єдналися поблизу мису Есперанс, знайшовши лише покинуте японцями спорядження. Патч доповів Голсі: «Токійський експрес більше не має кінцевої станції на Гуадалканалі». Шестимісячна Гуадалканальська кампанія завершилася, і союзники використали острів як базу для наступу на північ через Соломонові острови.